«Маскарад»
Борис Григор’єв. «Маскарад». Початок ХХ століття.
Шовк, дубльований на полотно; темпера. 137,5 × 111,5 см.
Ж–1132 · КП–4048 · Херсонський обласний художній музей ім. О.О. Шовкуненка
Є картини, які зображують свій час.
А є картини, яким випадає страшна доля — пережити власне пророцтво.
Історія вміє затягувати петлю часу з жорстокою вишуканістю. Сто років тому майстри Срібного віку — заворожені трагічним передчуттям катастрофи — вдивлялися в лики масок, намагаючись розгледіти за ними наближення хаосу, шукали нову естетику або експериментували з синтезом мистецтв і гротеском. Вони скасували побутовий реалізм пересувників, перетворивши живопис на театр, поезію та чисту емоцію. Сомов вдивлявся у крихкість краси під сміх Арлекінів, Врубель висікав із фарб кристалічний екзистенціальний біль, а Борис Григор’єв — майстер зламаного рисунка й експресіонізму — дивився на розкладений світ, що падає в безодню, без ілюзій. На відміну від ностальгії колег, його маскаради та портрети оголювали хворобливу, зсунуту реальність перед напередодні воєн і революцій.
На початку ХХ століття, напередодні краху старого світу, Борис Григор’єв написав свій «Маскарад». На тендітному шовку, темперою — з тією зламаною нервовістю лінії, яка здається майже фізичним передчуттям загибелі епохи.
Світ ще танцював. Ще горіли вогні театрів. Ще сперечалися поети. Ще в артистичних підвалах Петербурга курили, любили, ревнували, декламували вірші, вигадували нові форми мистецтва і сміялися зі старого світу.
Але старий світ уже помирав.
Григор’єв це відчув.
І написав не свято.
Він написав останній танець перед катастрофою.
Сутність шедевра: Театр на краю безодні
«Маскарад» Григор’єва — це не свято. Це гіньйоль. У зламаних фігурах Арлекінів і П’єро, у гротескних вигинах тіл на шовковій тканині немає радості. Це пляска на краю прірви, де під яскравими гримами ховається жах перед невідомим завтрашнім днем. Григор’єв закарбував момент, коли старий світ уже помер, а новий ще не народився — і лише личини дозволяють приховати заціпеніння перед прийдешнім насильством.
Написана на шовку — матеріалі ніжному, вразливому й трепетному — картина сама по собі була метафорою крихкості людської культури перед обличчям варварства.
На театральному помості — п’ять фігур.
Строкаті одяги. Пишні коміри. Рожевий, зелений, білий, чорний. Набілені обличчя. Рум’яна. Оголені плечі. Чорні панчохи. Маски.
Усе ніби має говорити про карнавал.
Але веселощів немає.
Є дивне відчуття, що музика вже закінчилася, а персонажі продовжують рухатися.
Щось зламано в їхніх тілах. Щось тривожне відбувається з обличчями. Людина і маска майже перестали розрізнятися.
І внизу, біля самого краю сцени, — чоловічий профіль: великий ніс, щільно стиснуті губи, монокль. Він закинув голову і дивиться вгору.
На них.
На цей дивний людський театр.
Кого зобразив Григор’єв?
Яків Бердичевський бачив серед персонажів картини людей Срібного віку — Зінаїду Гіппіус, Анну Ахматову, Ольгу Глєбову-Судейкіну, Сергія Судейкіна. У чоловікові біля підмостків дослідники намагалися впізнати Давида Бурлюка або Всеволода Мейєрхольда.
Але, можливо, сьогодні ім’я цього глядача вже не таке важливе.
Потому що тепер на сцену дивимося ми.
І знаємо те, чого ще не знають ці люди в масках.
Знаємо, що скоро закінчиться їхній світ, Буде світова війна, Буде революція, Буде террор, Будуть розстріли й еміграція.
Одні зникнуть. Інші опиняться на чужині. Третіх знищать. І сама культура, яка тут ще танцює, сміється і одягає маски, через кілька років намагатиметься врятувати від історії бодай власне ім’я.
У матеріалах Херсонського художнього музею ця особливість григор’євського світу сформульована майже безжально точно: межа між життям і ліцедійством зникає, а прозорі фігури «Маскараду» стають «гримасою часу», передчуттям світової війни та кривавої революції.
І від цього сьогодні важко відвести погляд.
Потому що ми вже знаємо, що таке — жити всередині такого передчуття.
Шовк
Є ще одна деталь, від якої історія цієї картини стає майже фізично болісною.
«Маскарад» написаний не на звичайному полотні.
Він написаний темперою на шовку, дубльованому на полотно.
Шовк — матеріал смертельно ніжний. Тонке, зшивне з трьох смуг полотно (137,5 × 111,5 см), натягнуте на полотно, покрите сухою, тривожною темперою. Він зберігає він зберігає відчутну вразливість людської плоті та культури перед обличчям варварства.
Як «Маскарад» став херсонським
Історія людей, які збирали, а не грабували.
1987
До 1987 року «Маскарад» перебував у Києві, у колекції професора медицини Ісаака Юрійовича Ангеницького — лікаря, бібліофіла й збирача, захопленого живописом Срібного віку. Десятиліттями шедевр Григор’єва був прихований у Києві як «кромішній» твір «контрреволюціонера». Після смерті Ангеницького його вдова запропонувала картину музеям.
У 1987 році, долаючи радянську цензуру й кістковість, заступник директора з наукової роботи Херсонського художнього музею Любов Іванівна Корсакова виявила неймовірну мистецтвознавчу прозорливість. Побачивши в масці з моноклем Бурлюка, вона вирвала картину з забуття й організувала її купівлю для Херсона.
Вона їхала за картиною.
Вдумайтеся в цю просту річ.
Ніхто не зобов’язаний був привезти Григор’єва саме до Херсона.
Щоб в обласному музеї з’являлася колекція високого рівня, потрібні були люди, які мали освіту, око, наполегливість, смак — і майже безрозсудну впевненість у тому, що Херсон вартий великого мистецтва.
У матеріалах про «Маскарад» збереглася чудова деталь: херсонські музейники побачили серед персонажів картини можливого знаменитого земляка — Давида Бурлюка. Це, за спогадами Бердичевського, фактично й вирішило долю придбання. У 1987 році «Маскарад» став частиною зібрання Херсонського художнього музею.
Так тендітний шматок розписаного шовку отримав дім.
Херсон.
А потім прийшли люди, які не збирали
2022
Восени 2022 року історія зробила один із тих поворотів, після яких важко вірити у випадковість художніх метафор.
В окупованому Херсоні російські військові та представники окупаційної адміністрації розграбували художній музей.
Листопад 2022 року. Паралель часів замкнулася з дикою, кровоточивою точністю.
Ті самі «люди-маски», про яких попереджав Григор’єв, прийшли в музейні зали Херсона на вантажівках. Російські окупанти скоїли актовий варварський грабіж, методично спустошуючи колекції.
Зникали картини.
Ікони.
Графіка.
Скульптура.
Те, що музейники збирали десятиліттями, залишало музей уже не як мистецтво, відправлене на виставку чи реставрацію.
Його вивозили з окупованого міста.
Серед викраденого був «Маскарад».
У музейній документації тепер поруч із назвою, автором, технікою та інвентарним номером стоїть фраза, яка сама по собі звучить як епітафія:
«Вивезено з Херсонського художнього музею представниками РФ».
Щоб створити музей, потрібні знання, любов, спадкоємність, гроші, наукова робота, реставратори, зберігачі — і десятиліття.
Щоб залишити після нього порожні стіни, достатньо вантажівки та зброї.
І тут «Маскарад» стає нестерпним
Потому що раптом з’ясовується: картина Григор’єва не залишилася на початку ХХ століття.
Вона дійшла до нас.
Люди в масках знову вийшли на сцену.
Тільки тепер маскарад відбувався вже не в артистичному кабаре.
Він відбувався в місті, яке Росія оголошувала «своїм» — і одночасно грабувала. У масках вони були буквально. Коли прийшли виламувати двері до підвалу нашого будинку, літня консьєржка, бачачи натовп військових у масках, змогла на нервовому ґрунті пошутувати — хлопчики, а чого ви в масках? У нас ковід зник, як ви пришли.
Ось де григор’євська метафора маски раптово стає сучасною.
Маска — це розрив між тим, ким людина себе оголошує, і тим, що вона робить.
Можна говорити про культуру — і вивозити музей.
Можна говорити про збереження спадщини — і позбавляти місто його спадщини.
Можна вимовляти слово «історія» — і вантажити історію в машини.
А потім маска спадає.
І залишається дія.
Украдено.
Це про нас сьогоднішніх. Трагедія Срібного віку, що передбачила загибель культури у вогні воєн і революцій, наздогнала нас знову. Маскарад мародерів, які прикриваються «захистом цінностей», скинуто. Викрадення «Маскараду» — це не просто втрата експоната КП-4048; це незагоєна рана мистецтвознавців, які бережуть пам’ять про порожні рами Херсона
Порожнє місце
Є особливий вид болю, відомий музейним людям.
Місце, де раніше висіла картина.
Для відвідувача це просто стіна.
Для зберігача — фантомний біль.
Він пам’ятає розмір.
Раму.
Світло.
Як сперечалися про атрибуцію.
Пам’ять продовжує бачити картину там, де стіни вже порожні.
Коли він повернеться
Я часто думаю про день, коли «Маскарад» повернеться до Херсона.
Не «якщо».
Коли.
Ж–1132 · КП–4048
На її звороті залишаться старі музейні позначення:
Ж–1132.
КП–4048.
Маленькі знаки належності.
Майже нікчемні перед війною.
Але є речі, з якими сила нічого не вміє робити.
Вона не вміє зробити украдене своїм.
Не вміє скасувати походження.
Не вміє знищити пам’ять наказом.
Тому де б сьогодні не перебував «Маскарад» Бориса Григор’єва, він залишається твором із зібрання Херсонського обласного художнього музею імені О.О. Шовкуненка.
Його місце відоме.
В історії музею.
У пам’яті людей.
У Херсоні.
А отже, колись закінчиться й цей маскарад.
Знімуть грим.
Погасне чуже світло над чужою сценою.
Закінчиться музика, під яку в черговий раз намагалися переконати світ, що грабіж можна назвати порятунком.
І залишиться те, що завжди залишається після падіння декорацій:
правда.
А потім відчиняться двері музейного залу.
За вікнами буде Херсон.
Дніпро.
Світло.
А на своєму місці буде «Маскарад».