Як Херсон утратив «Товариша»
Навчальний барк «Товариш» у Херсоні. Вид з міської набережної.
Опублікував Сергій Сундугей. Автор фото не встановлений.
«Естетика без сили — розкіш переможених.»
Краса сама себе не захищає. Її захищають люди.
Чому культура, пам’ять і громадянська відповідальність невіддільні одна від одної. Це і є розмова про суб’єктність.
(Навчальний вітрильник ВМС Німеччини «Горх Фок II» у 2015 році в Кілі. Фото: picture-alliance/dpa/C. Rehder)
Колись його знав кожен херсонець.
Трищогловий барк «Товариш» входив у Дніпро, ставав біля міської набережної й на День міста проходив повз Вічний вогонь — величний, майже нереальний.
Для тисяч курсантів він був першою морською практикою.
Для міста — його силуетом на воді.
Одним із тих образів, у яких Херсон упізнавав себе.
Ми втратили його не під час війни.
Не в морському бою.
Не внаслідок шторму.
Ми втрачали його роками — через нестачу коштів, бюрократичну безпорадність, розпорошену відповідальність і нездатність перетворити любов до спільного символу на достатньо сильну суспільну дію.
Головні факти про корабель
- ПоходженняЦей навчальний вітрильник заклали у Веймарській республіці в 1932 році й спустили на воду вже після захоплення влади в Німеччині націонал-соціалістами. Його побудували на гамбурзькій верфі Blohm & Voss усього за сто днів. Потреба в новому навчальному судні для рейхсверу виникла після загибелі німецького вітрильника Niobe, який потрапив у найсильніший шторм. У ході розслідування обставин цієї трагедії було виявлено технічні прорахунки в його конструкції. Їх урахували при проєктуванні нового навчального барка — надійнішого, маневренішого та стійкішого. Зокрема, вітрильник витримував крен у 90 градусів. За пропозицією морського командування корабель назвали на честь письменника Йоганна Кінау (Johann Kinau), який публікувався під псевдонімом Горх Фок. Популярний мариніст, син рибалки з Гамбурга, він загинув у 1914 році під час Ютландської битви — наймасштабнішої морської битви Першої світової війни.
- РепараціїНаприкінці війни барк був затоплений командою поблизу острова Рюген, але під воду пішов лише наполовину. Після війни барк підняли й відремонтували, щоб передати СРСР у рахунок репараційних виплат, і в 1949 році він був перейменований на «Товариш».
- Порт припискиЗ 1951 року постійним місцем його базування став Херсон. У радянські часи під його вітрилами пройшли практику кілька поколінь моряків радянського торговельного флоту — понад 12 тисяч курсантів Херсонського училища імені лейтенанта Шмідта і майже двадцяти інших навчальних закладів. Близько півтора тисячі з них стали капітанами.
- Світова славаУ 1957 році здійснив навколосвітню подорож, неодноразово перемагав у престижних міжнародних регатах Operation Sail. У 1958 році на верфі Blohm & Voss для ВМФ ФРН було збудовано новий навчальний вітрильник — молодший брат першого «Горх Фока». Новому кораблю дали ім’я його попередника, оскільки тоді мало хто міг припустити, що «Товариш» повернеться до Німеччини. Під час балтійської регати «Операція ВІТРИЛО-74» відбулася історична зустріч двох «Горх Фоків» — радянського «Товариша» та західнонімецького барка післявоєнної побудови. Перший виграв гонку з великим відривом від морського брата, який прийшов другим. На маршруті переможці вижали з вітру майже 16 вузлів — близько 30 кілометрів на годину.
- Зірка кіноВітрильник знімався в десятках художніх фільмів, у тому числі в знаменитих радянських кінострічках «Пурпурові вітрила», «Капітан Немо» та «В’язень замку Іф».
Що з ним сталося?
У 1991 році одразу після розпаду Радянського Союзу на кораблі, приписаному в Херсоні, було піднято жовто-блакитний прапор: від міністерства морського флоту СРСР навчальний барк перейшов у власність міністерства освіти України. Уж наприкінці 1980-х років барк потребував чергового ремонту, але кошти виділялися тільки на найнеобхідніші роботи.
Те, що міг робити екіпаж своїми руками, підтримувалося в ідеальному стані.
У 1989 році «Товариш» уперше після війни побував у рідному Гамбурзі на святкуванні 800-річчя порту. Як зазначає Вульф Марквард, голова товариства «Друзів вітрильного флоту», саме тоді відбулося їхнє перше знайомство з цим кораблем. У 1993 році це німецьке товариство організувало свою першу акцію підтримки «Товариша», на якому терміново потрібно було міняти головний дизельний двигун. У Німеччині випустили благодійні сертифікати по сто марок із твердим відсотком — один день на борту корабля.
У цьому ж році «Товариш» брав участь у регаті біля берегів Великої Британії. Кілька днів на його борту провела група англійських підлітків — із тих, яких прийнято називати важкими. Самі ці молоді люди й організатори були в такому захваті від педагогічних результатів, що захотіли повторити акцію. Однак у 1994 році через поганий стан барк отримав дозвіл лише на рейси Чорним морем. Англійська сторона висловила готовність оплатити ремонт за умови, що «Товариш» регулярно відвідуватиме Ньюкасл. Навесні 1995 року барк вирушив на верф у Велику Британію. Частину витрат на пальне та провізію взяли на себе німецькі друзі вітрильника. У міністерства освіти України валюти не було.
Шок після детального огляду в сухому доці: стан барка виявився набагато гіршим, ніж припускали експерти в Херсоні. Новий кошторис зростав до двох мільйонів фунтів стерлінгів. Англійські спонсори готові були підвищити суму до 500 тисяч. Термін дії суднових сертифікатів доходив кінця. Через аварійний стан «Товаришу» заборонили вихід у море.
Пошуки нових спонсорів затягувалися. Більша частина команди повернулася на батьківщину. На прохання консульства підтримку одинадцяти членів екіпажу, які залишилися при кораблі, взяла на себе громадська організація Towarischtsch-Support-Group, до якої увійшли німецькі та британські друзі вітрильника. У Ньюкаслі барк провів два роки.
Наступний причал в одіссеї «Товариша» — Мідлсбро на північному сході Англії, куди його відбуксирували в 1997 році. Міська влада Мідлсбро на кошти з регіонального фонду збиралася відкрити верф для вітрильників. «Товариш» мав стати показовим проєктом — за безкоштовний ремонт і оплату 400 тисяч фунтів накопичених і поточних витрат, але верф так і не збудували. Весь цей час на борту перебував останній український капітан «Товариша» Юрій Кушенко. Він і ще кілька чоловік команди, як згадує Вульф Марквард у своїй книзі про три життя барка «Die drei Leben der Gorch Fock», зовні підтримували корабель у чудовому стані — хоч завтра в море…
У влади України коштів на ремонт як і раніше не було. У 2000 році у Вільгельмсгафені мала відбутися морська частина міжнародної виставки EXPO. Організатори запросили вітрильник взяти вній участь. До німецького порту, де він залишився до 2003 року, вітрильник притягнули за допомогою буксирів. «Друзі вітрильного флоту», згідно з договором, продовжували піклуватися про вітрильник і його команду, шукати гроші й сухий док для ремонту, однак стосунки з українською стороною поступово погіршувалися.
Як саме відбувалася передача? Хто ухвалював рішення?
Передача вітрильника «Товариш» Німеччині в 1995–2003 роках — це хроніка затяжної фінансової та юридичної кризи. Судно не було продане внаслідок раптового політичного рішення, його передача стала наслідком банкрутства балансоутримувача та накопичення боргів за кордоном.
Хто ухвалював рішення?
- Власник і балансоутримувачУ 1991 році, після розпаду СРСР, вітрильник було передано з балансу Міністерства морського флоту СРСР на баланс Міністерства освіти України. Фінансування здійснювалося через Херсонське морехідне училище. Саме чиновники Міністерства освіти ухвалювали ключові рішення про ремонт, залучення спонсорів і фінальний продаж.
- ПокупецьНімецьке некомерційне товариство Tall-Ship Friends e.V. («Друзі вітрильного флоту») на чолі з його головою Харальдом Фінком (Harald Fynk). Вони роками збирали пожертви для порятунку судна.
- Капітан суднаОлег Павлович Ванденко. Він керував екіпажем у найскладніший період (до 1997 року), намагався привернути увагу до проблеми, але не мав юридичних повноважень розпоряджатися держмайном (відсутність соцмереж для залучення уваги, слабка, роз’єднана громада, відсутність потужного середнього класу).
Хронологія та механіка передачі: як це відбувалося
- 1995 · Аварійний стан і відхід до БританіїВітрильник гостро потребував капітального ремонту, на який у Міністерства освіти України не було валютних коштів. «Товариш» пішов у Ньюкасл (Велика Британія) для участі в регаті та подальшого ремонту. Там британські інспектори (Maritime and Coastguard Agency) провели експертизу, визнали стан судна аварійним і заборонили йому вихід у море, анулювавши міжнародні сертифікати класу.
- 1995–1999 · Британський глухий кут і арешт за боргиСудно кілька років простояло в порту Ньюкасла без руху. Міністерство освіти України не оплачувало стоянку, комунальні послуги та утримання екіпажу. Почали зростати борги перед портом. Більша частина української команди повернулася додому, на борту залишився лише кістяк для підтримки життєдіяльності. У цей період німецьке товариство Tall-Ship Friends почало допомагати постачанням і збирати благодійні кошти.
- 1999 · Перебазування до НімеччиниЗалишатися в Англії було неможливо через загрозу продажу судна з аукціону за портові борги. Товариство Tall-Ship Friends виділило кошти, оплатило борги в Ньюкаслі й за свій рахунок відбуксирувало неходовий «Товариш» у німецьке місто Вільгельмсгафен. Німецька сторона запропонувала Україні компроміс: Німеччина фінансує ремонт (який оцінювався тоді в мільйони євро), судно 10 років експлуатується спільно, а кадети обох країн проходять практику. Однак договір не було реалізовано через тривалі бюрократичні суперечки та нездатність української сторони гарантувати свою частку зобов’язань.
- 2003 · Офіційний продажДо 2003 року борги за стоянку та консервацію в Німеччині продовжували зростати, а технічний стан погіршувався. Міністерство освіти України прийняло рішення позбутися непрофільного та збиткового активу. Ціна угоди: судно було офіційно викуплене товариством Tall-Ship Friends. Купівля стала можливою завдяки приватним позикам і пожертвам. Офіційна сума угоди склала близько 500 000 євро (у деяких джерелах згадується менша сума з урахуванням вирахування накопичених боргів за стоянку). По суті, це була ціна металобрухту за судно, не здатне самостійно пересуватися. Спосіб транспортування: у Штральзунд барк привезли через 70 років після першого заходу в цей порт — у сухому плавучому доці й стані корабельної клінічної смерті. Через критичний стан корпусу «Товариш» не мав права йти навіть на буксирі у відкритому морі. Його завантажили на спеціальний плавучий док Condock V і перевезли навколо Ютландії в його рідну гавань — місто Штральзунд.
Підсумок:
У 2003 році на його кормі знову з’явилася стара назва — Gorch Fock, а під нею — найперший у його історії порт приписки: німецький Stralsund. 29 листопада 2003 року на судні офіційно спустили український прапор, підняли німецький.
Після цього члени об’єднання та волонтери роками працювали на борту: очищали корпус, демонтували пошкоджене обладнання, прокладали комунікації, ремонтували дерев’яні елементи, збирали кошти й утримували судно як музей. Вони не були державою. Вони були людьми, які об’єдналися навколо переконання: це варте порятунку — отже, хтось має взяти за це відповідальність.
І взяли.
Не одним дописом.
Не однією акцією.
Не коротким спалахом обурення. Роками системної праці.
Сьогодні корабель перебуває на вічній стоянці як плавучий музей у німецькому місті Штральзунд.
Його врятували люди, які змогли організуватися. Але це були не херсонці.
Там знайшлася структура, здатна об’єднати волю, гроші, компетенції та роки праці навколо спільної цінності; тут існували любов, пам’ять і окремі спроби порятунку, але вони не перетворилися на достатньо сильну колективну дію.
Ми втратили його тому, що виявилися недостатньо сильними, щоб його зберегти.
Історія «Товариша» нагадує, що культурна спадщина виживає там, де знаходяться люди, готові взяти за неї відповідальність.
«Ти думаєш, що це історія корабля?
А це не історія корабля.
Це історія про те, що відбувається, коли суспільство втрачає суб’єктність.
І саме тому вона так тебе чіпляє.
Не тому, що пішов красивий барк.
А тому, що ми втратили його не під час війни, не під час шторму, а внаслідок тривалого суспільного безсилля.
Ось де справжня трагедія.»
Ми не дозволяємо болю визначати наші рішення.
Ми дозволяємо йому нагадувати, чому вони важливі.